Кардинал Любомир (Гузар) про зміну статусу УГКЦ, візит патріарха Кирила, економічну кризу та богословську освіту

7 07 2009 |

Інтерв'ю з кардиналом Любомиром (Гузаром), главою Української греко-католицької Церкви

 

«Релігія в Україні»: Владико, як Ви розцінюєте першу після тривалої перерви архієрейську хіротонію УГКЦ в Києві - це символ, тенденція, провісник? Знаменно, що це відбулося саме тоді, коли УГКЦ згадує 60-річчя насильницької ліквідації греко-католицької Церкви на Закарпатті.
Блаженніший кардинал Любомир: Життя Церкви, як життя людини, має свої прикрі хвилини, трагічні хвилини, радісні хвилини – це частина життя. Треба так його приймати як воно приходить. У другій половині ХХ ст. ми пережили складний, прикрий період. Завдяки Божій допомозі, то не наші великі подвиги, то Божа благодать, що помогла витримати і зберегти церкву. Зберегти найважливіше – суть церкви, бо церква в душах людей. Були люди, які Божу благодать прийняли. Ми задля цього сьогодні є, ми  можемо продовжувати наше існування в такий спосіб, можемо жити і розвиватися.
РвУ: Як би Ви охарактеризували заходи для збереження дерев’яних храмів Прикарпаття, більшість із яких належать до юрисдикції УГКЦ?
К.Л.:  Ми звертаємось до людей та священиків, щоб шанували ці споруди. Вони засадниче не належать до церкви. В більшості випадків вони перебувають під опікою відповідних державних структур, приміром, директор галереї у Львові Борис Возницький - один із тих, що належать до групи фахівців, чиє завдання берегти дерев’яні споруди давніших віків. Це завдання держави - берегти їх. Бо ще з часів радянських вони (ці споруди) перейшли під опіку держави , і такий стан речей зберігся дотепер.  Зберегти такі речі – вимагає дуже поважних коштів, великої опіки. Я, на жаль, не дуже докладно знаю статистику цих нещасних випадків. Є випадки, на жаль, такі, що через недбальство деякі з цих церков погоріли. Існує велика ймовірність, що деякі з них підпалено, просто знищено. Причому через недбальство тих державних органів, хто мав би за це відповідати, які повинні докладати всіх можливих зусиль, щоб зберегти оту матеріальну субстанцію. Я сам на власні очі бачив село, де побожні люди оббили  таку церкву дерев’яну бляхою. Хотіли зробити як краще, але насправді таке поводження означає знищення церкви, бо церква тепер не дихає.
Наша Церква як установа дуже зацікавлена, щоб зберегти ті храми не тільки як сакральні будови, але й як свідки нашої релігійної культури. Там, де є свідомі, культурні люди, вони стараються і дбають, щоби спільно з відповідними державними установами берегти це добро. Наскільки насправді ми досягли позитивних результатів, важко сказати, не маю статистики. Є різне ставлення – від дуже шанобливого до, на жаль, дуже недбалого. Але наша мета: зберегти ту старовинну культуру нашого народу.
РвУ: У ситуації з Благовіщенським храмом у Коломиї, на Вашу думку, на чиєму боці правда?
К.Л. Треба уважно дивитись на такі ситуації. Я не володію дуже докладно цією інформацією. Я одержав лист від єпископа Івано-Франківського Пантелеїмона (УПЦ). Маю також інформацію від єпископа Миколая (УГКЦ).  У тих справах є так – є об’єктивні матеріальні дані і є бажання. Бажання або жити в мирі, або сваритись. На жаль. Ми маємо тепер  набагато менше подібних ситуацій.  Але були досить чисельні і гострі конфлікти в різних громадах, головно по селах... Якби ж то люди мали розум і Бога в серці, таких конфліктів би не було. Я певен, якщо є добра воля, можна завжди знайти гарний християнський розв’язок. Якщо є провокація, конфлікт, ненависть, немає бажання жити в згоді, там буде клопіт. Я дивлюся на це не  так, щоб розбиратися,  хто винен, чи хто кому зробив якусь прикрість, я радше дивлюся, що є в серцях тих людей. Я знаю, що це  - основне. От, наприклад, коли я був у Львові, часом стикався з такими конфліктами. Якщо зі сторони православних та зі сторони католиків були добрі, розважливі священики,  душпастирі, то знаходився добрий розв’язок. Якщо не було доброї волі, було бажання воювати – це є людська неміч, тоді були конфлікти. Конфлікти, які, напевно, можна було гарно розв’язати, по-божому. Щоб люди мали нагоду молитись, коли кожна громада не має свого храму чи не може збудувати власне храмове приміщення, то чому не поділитися з братом своїм, ближнім своїм, дати можливість служити в храмі. Брак охоти для такого мирного співжиття – це симптом духовної недуги нашої суспільності.
РвУ: Які успіхи на шляху отримання статусу патріархату для УГКЦ? Який прогноз щодо протяглості в часі?
К.Л.: Думка про патріархат – не нова. Виникнення її сягає часів, коли митрополити київські - православний Петро Могила і наш Веніамин Рутський говорили про Київський патріархат. То є початок ХVІІ ст. Та й пізніше ця думка розвивалася, особливо активно наприкінці ХІХ ст.  і аж до  30-их років ХХ ст. Активацією такою ми сильно завдячуємо Блаженнішому Йосипу Сліпому. Він дав великий  поштовх цьому рухові. Ми в тому процесі існуємо, поглиблюємо наше розуміння помісної церкви. Реалізовуємо це бачення, так, як воно має відбуватися. Ми – Церква, яка присутня не тільки в Україні, але й в інших країнах. Тому для нас головне – внутрішня єдність, щоби кожен християнин у нас відчував, що він потребує інших, щоби бути собою.
Також є зовнішній чинник, оскільки апостольська столиця або Вселенський собор надають або визнають цей статус. На разі немає передчуття, що відбудеться  собор католицької Церкви. Тому, очевидно, відповідальність за таке рішення покладено на апостольську столицю, на Папу Римського. Хочу сказати, що обидва понтифіки – і Іван Павло ІІ, і Бенедикт ХVI – сказали виразно: прийде час, коли це прагнення стане дійсністю. То не  така проста справа, що тільки підписав декрет –  і все, відбулося. Такі речі вимагають «зміни поглядів», вимагають духовного поглиблення, чіткого розуміння. Я  особисто задоволений тим поступом внутрішнім, що є на цьому шляху у нашій Церкві. Адже визнання зі сторони Апостольської столиці – це, по-суті, не повинно бути сухою формальністю, адміністративним актом, а здійсненням еклезіологічного відношення. Бо у цій справі найважливішим є внутрішнє розуміння.  З Божої ласки ми на тому шляху рухаємося, і йдемо непогано.
РвУ: Як Ви гадаєте, чи впливає чинник Московського патріархату на процес надання такого статусу?
К.Л.: Так, впливає. Немає сумніву для мене. Я абсолютно в тому переконаний. Мені відомо, що були певні кроки, щоб ускладнити нам цей розвиток. На жаль.
РвУ: Владико, який Ваш прогноз щодо наслідків візиту Патріарха Кирила?
К.Л.:  Я певний одного. Воно буде мати гарний вплив,  означатиме духовне піднесення для всіх православних наших співбратів, які належать до УПЦ і визнають патріарха Кирила своїм духовним предстоятелем. Зрозуміло, природно, вони повинні тішитися. Це – мить піднесення. Щодо греко-католицької Церкви – я не бачу особливого аспекту, який справив би великий вплив на життя УГКЦ.
Кардинал Любомир (Гузар) про зміну статусу УГКЦ, візит патріарха Кирила, економічну кризу та богословську освіту Ми тішимося радістю наших співбратів. Якщо вони раді, ми тішимося, що вони тішаться. Адже в Україні зараз маємо прикру ситуацію поділу православних на три великі групи. Наскільки приїзд патріарха Кирила буде мати вплив на те, щоб справді об’єднати внутрішньо православ’я в Україні – я не знаю, важко сказати. Я замало поінформований. По-друге, це такі речі, які треба пережити і побачити, що патріарх принесе з собою, чи він зуміє представити візію єдності. Бо дотепер такої візії я не бачу. Той поділ існує. Такого бачення єдності на разі ніхто не дав. Чи патріарх Кирил мусить аж відвідувати Україну, щоби це дати, я не знаю, але, я думаю, що такий візит це безумовно є нагодою, де було би дуже цікавим побачити, почути можливість якихось формул внутрішнього об’єднання з повним респектом для всіх сторін. Поворот до єдності всіх гілок Київської Церкви – це пісня дальшої майбутності.
РвУ: Владико, як Ви гадаєте, програма візиту патріарха Кирила в Константинопольський патріархат передбачає обговорення українського питання?
К.Л. У мене немає жодного сумніву, що українське питання буде порушуватися під час візиту. Українські Церкви представляють собою велику духовну силу, тому православний світ не може не бачити Україну. Україна – мільйони православних. Поділ в Україні – виклик для патріархів. Ми побачимо, що вони вміли зробити для Української православної Церкви.
І один, і другий мають своє бачення щодо України. Побачимо, що вони зуміють позитивного зробити для України. Це іспит того, наскільки вони є отцями церкви, бо патріарх – то є отець. То є для них виклик. Напевно, вони свідомі цього. То більше, ніж чиста політика, то велика мить – цей виклик, адже він виглядає як  іспит для них – чи зможуть вони його витримати?
РвУ: Як змінюється (якщо змінюється) соціальне служіння УГКЦ з плином часу та урахуванням сучасних реалій. Як позначається економічна криза на подібній соціальній активності?  Оскільки Енцикліка Папи  Бенедикта (2005 рік) проголошує, що соціальне служіння – сутнісна ознака Церкви (так само як таїнства, сповіщення Слова Божого, та служіння милосердній любові), чи можемо очікувати нової, значної, хвилі милосердя, породженої УГКЦ?
К.Л.: Радше продовженого соціального служіння Церкви. Наша криза – це не є криза. Я переживав різні кризи. Кожна криза має свій образ. Ця мені дуже ясна. Багато людей те саме бачать, що й я. Це не є криза фінансова. Це криза умів і сердець. Криза, в якій видно, де людство сьогодні перебуває. І вожді, і народ, і всі. Це не дуже радісна мить. Вона демонструє, що не все гаразд у наших умах і серцях. Зрушення в економці – це тільки зовнішній вияв, це не є причини або суть, це тільки вияв тої внутрішньої кризи, що всередині нашого єства. Ми маємо вийти кращими з цих неприємностей, щоб ми чогось навчилися, отримали новий досвід. На підставі досвіду минулих криз не видно, щоби ми стали, як люди, кращими, тож і в цей період більшість із нас не замислюється над якимись глибинними речами, а намагаються повестися так, щоб втратити менше грошей. Хочу сказати, що на цій кризі хтось дуже заробляє. Не всі люди потерпають, навпаки, хтось заробляє, і тому та криза є.
Тільки від нас залежить, наскільки ми станемо кращі після такого випробування. Тому треба, щоб були люди, яких ця криза вразить.  Щоб вони спитали самих себе: як я думаю, як я дивлюся на ближнього свого, чи я справді люблю ближнього. Люди, які так собі поставлять питання, з цієї кризи вийдуть кращими. На жаль, багато людей лишаться на рівні грошей. Вони дальше гроша сягнути не можуть, для  них показник – скільки хто заробляє. Хто більше заробить, той буде героєм. Такий тип людей не використає тої прекрасної нагоди, яку надає криза.
Що стосується соціального служіння, ми би хотіли чим більше помагати родинам, адже зараз саме родина як інституція потребує підтримки. Ми маємо докласти безліч зусиль, щоб і чоловік, і жінка, живучи разом у подружжі, освячували одне одного, щоб вони були готові посвятити себе дітям, а не тільки мати одну дитину для вигоди. У цьому питанні вся наша суспільність має великі проблеми. Це один тільки приклад.
Другий приклад – більш морального характеру. Треба допомогти людям побороти страшну спокусу, яку ми називаємо корупцією. То не є тільки мета, щоб зробити людям краще, вигідніше життя. Ми часто бажаємо одне одному злагоди і добробуту, щоби, знаєте, аж переливалося через краї. Ні, ми повинні допомогти, щоб люди ставали кращими, тоді вони будуть щасливі. Бо щастя не в добробуті. Ось погляньте, Західна Європа – скільки вона має  того добробуту, але нині вона перебуває в дуже поважних, моральних турботах, маючи надлишок усього. Не є добробут щастям. Ми всі повинні пам’ятати, що для щастя не треба багато грошей, майна, для щастя треба мати чисту совість. Божий закон, дотримання Божих заповідей – це дає нам щастя. Соціальне служіння, як на мене, то не є таке, щоби кожному було вигідно і добре, але щоб кожному допомогти, беручи до уваги конкретне існування якоїсь особи.
РвУ: Оскільки УКУ є єдиним вищим теологічним закладом, що отримав ліцензію МОН України, чи планує УГКЦ створювати мережу філій цього ВИШу в Україні? Якщо так, то чи можливе це у співпраці з іншими Церквами?
К.Л. Планувати розширення було би дуже гарно. Адже в цьому випадку ми наважилися на щось значне. Бо університет – складна інституція, вимагає не тільки багато фінансів, але й людей, які здатні передавати певні вартості іншим. Ми би дуже радо бачили, щоб на терені України були подібні установи, причому не тільки в католицькому середовищі. Якщо би ми мали солідну богословську науку, ми би не мали, на мою думку, стільки отих порожніх конфліктів. Бо богослов’я, якщо воно справді є солідно вивченим, якщо ми справді виховуємо кадри, священників, мирян з добрим поняттям божої правди, тоді можемо говорити про дійсну злагоду, про справжню пошану одне до одного. І наш університет католицький виключно богослов’ям не обмежується. Ми хочемо його поширювати, щоб християнські вартості були представлені в усіх проявах суспільного життя. Економіка, наука, культура, медицина, природознавство… А  ті, хто будуть науковцями, щоб це були представники християнської еліти. Ті, які думають по-християнськи і живуть християнством, релігією. Які плекають найкращі традиції свого релігійного середовища. Нам треба після трагічної комуністичної навали солідного духовного виховання нашого суспільства. Те, що ми сьогодні переживаємо, наявні трагікомічні моменти, виникають тому, що відповідальні люди не мають гарної християнської інтелектуальної формації. Якби ці люди мали солідне християнське інтелектуальне виховання, ми би не шкутильгали так, як зараз, коли ми з дня у день не знаємо, що станеться завтра. Тому існування таких університетів, їх мережі, було би дуже бажане. Це складно, дорого, але це важливо для життя народу, держави. Ми сподіваємося, що держава пробудиться і зрозуміє, що такого типу університети є  цінні для держави. Якщо би держава зрозуміла вартісність таких закладів, то її посадовці повинні радіти, що хтось цим займається, і мали би заохочувати інших, а не чинити  самі  лише труднощі та перешкоди тим, хто займається цією справою.
РвУ: Чи є в середовищі вірних УГКЦ сильний потяг до отримання освіти у вищих навчальних закладах теологічного спрямування, оскільки мода серед молоді на релігію затухає? то чи треба якісно змінювати богословську освіту, щоб зацікавити та стимулювати сучасну молодь до отримання такої освіти?
К.Л. То дуже гарне питання. Так, наша Церква провела два роки тому  патріарший собор з питань  молоді. Це питання нас турбує. Щоб молодь справді зрозуміла, що для формування свого майбутнього необхідно мати солідні духовні підстави. Погоджуюся, що після першого ентузіазму настала певна апатія. Тому ми всі гуртом мусимо працювати. Насамперед ми, старші, хоча нам важко. Адже багато нашого народу виховувалося в тій, радянській, атмосфері. Ми мусимо дати приклад молоді. Можна багато говорити, але молодь найкраще реагує, коли бачить приклад, коли бачить людину на будь-якій посаді, яка  є доброю людиною, бо має солідні моральні засади. Тому насамперед треба навчати через приклади. Ми – християни, бог відкрив нам очі на божі вартості моральні, ми повинні завдати собі клопоту, щоб бути добрим прикладом для наших молодших співвітчизників. Не робити показуху, але діяти щиро, бо молодь дуже критична, вона відчуває, де фальш, а де правда. Ми повинні настановляти нашим прикладом, в якій би ми не були професії, завжди будучи людиною, що має засади моральні. Це не легко, але природно. Це дає свої результати.
РвУ: Чи буде активізовано зусилля, щоб запровадити предмет «Християнська етика» в середніх навчальних закладах?
К.Л. Цей предмет – це не наука релігії, це наука історії нашої культури. Коли дитина подивиться на історію нашого народу, а це більше 2000 років, побачить всі історичні події, то здивується, що ми все це пережили і не зникли. Це і є зміст того курсу християнської етики. Щоб діти, всі майбутні громадяни України, зрозуміли, що християнство –  потужна річ, що вона дає державі, народові силу. Це і мають вивчати в курсі «Християнська етика». Це не катехізис. Це не навчання релігії, або молитві. Це культурологічний предмет. Наш народ гнали, били, грабували, зневажали, а він є живий, і має майбутнє. Тож діти повинні виховуватись в цьому дусі. Кожна релігійна група має виховувати своїх членів у дусі громади. Говоримо про християнську релігію – бо ми не мусульмани і не юдеї. У недільних школах слід давати ці знання. Прикро, але наша влада не допускає, щоби Церква мала свої школи. Чому так? Це все залишки комуністичної ідеології.  Якби ми мали середню, народну школу, або університет, не тільки солідну професійну формацію, але й християнську формацію, тоді б ми інакше виглядали. Поки наша влада цього не розуміє, навіть відкидає саму думку. Церква не зможе мати шкіл, бо вона, думають можновладці, «попсує державу». Отак і нема ради, але я мрію, щоб із часом ця ситуація змінилася. Але вже зараз ми повинні зрозуміти, що християнство зробило для нашого народу – і це був би вже великий крок уперед. Добре пам’ятаю, бо якраз тоді був присутній я у Львові, коли формувалася програма цього курсу. Формували її представники різних Церков разом: доповнювали, дискутували, намагалися вкласти якомога сильніше християнську традицію. Це  - прекрасний приклад співпраці, що має бути між Церквами.
РвУ: Чи є прогрес у вирішенні питання про гідне працевлаштування випускників УКУ в Церкві та її інституціях?
К.Л. Ми вирішуємо це питання в два способи. Перший – праця у церковних структурах. Ми маємо особливу комісію з кадрів, мета якої  допомогти випускникам УКУ, і тим, хто навчався за кордоном, щоб вони і надалі працювали в Церкві. Ми потребуємо таких працівників у соціальних, психологічних службах, школах, адміністративних структурах Церкви.  Врешті, університет навчає не тільки для церкви. Це є інституція для народу, тому ми радо хотіли би, щоб було більше факультетів, більше спеціальностей, зокрема, й економіка, право, інші різні фахи, випускники яких були би в різних формах суспільного життя задіяні. Поки що ми маємо скромний перелік факультетів. А ми повинні забезпечити різні сфери життя людьми, які мають солідну духовну формацію. Це – вкрай важливо.
РвУ: На Вашу думку, ініціатива вірних УПЦ КП у Західній Україні щодо спільної молитви, а згодом і спільних богослужінь православних і греко-католиків може бути втілена в життя?
К.Л.  Так, є така тенденція. До певної міри ми можемо молитись разом: молебні, акафісти, літії, спільні молитви. Не можемо, не готові  поки співслужити літургію спільно з православними, бо то був би вияв повної єдності, якої в нас ще, на жаль, немає. Спільно літургісати нам іще дуже рано. Я тішуся, коли люди спільно моляться: от, наприклад, освячення пам’ятника, спільна панахида. В таких випадках я без найменшого застереження я ставав із православними співбратами. Але щодо літургії, то такого ще немає. Прийде час, з Божої допомоги, коли та єдність внутрішня, яка повинна в нас бути, прийде, тоді ми будемо разом служити.
РвУ: Яких заходів слід вжити, щоб відновити історичну справедливість відносно УГКЦ, а також як Ви оцінюєте заклики депутатів низки обласних рад про присвоєння УГКЦ статусу репресованої Церкви.
К.Л. Ми мусимо працювати. Мусимо стукати в ті двері  – в надії, що держава це зрозуміє. Ще в часи президента Кучми він назвав УГКЦ невід’ємною часткою духовного життя і повноправним суб’єктом української історії, з якої ця Церква колись „була брутально виштовхнута”. Це певне моральне визнання провини держави перед Церквою. Але ж  Церква має певне майно, статки, які в неї насильно забрали. Нам би було легше жити й працювати, якби ми мали необхідні майнові засоби.
Тоді б ми мали засоби для кращого будівництва та розвитку УКУ, могли би організовувати будинки для літніх людей, для сиріт, для тих, хто лишився самотнім після розлучення тощо. Церква не  потребує багатств власне для себе. Багато грошей для Церкви – це свого роду прокляття. Тому треба бути надзвичайно обережним у фінансових питаннях. Надмір грошей псує Церкву. Тому ми потребуємо стільки, скільки необхідно. У нас забрали споруди, статки, майно. У словах президента Л.Кучми було визнання моральної провини, а нам треба формального підтвердження з боку відповідних  державних структур: президента, Верховної Ради. Адже це - справедливість. То не є якась послуга для Церкви, це – відновлення справедливості.

 

Бесідувала Алла Дмитрук

Теги:
6184







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
1 жовтня 2009 03:08

Кстати, по радио программа была об этом. Не помню, правда на какой волне…







9 вересня 2009 15:32

Спасибо! Лучше маленький доллар, чем большое спасибо. :)







15 липня 2009 10:51

Вот и долгожданный пост от администрации сайта:)


Как всегда на высоком уровне! Спасибо!


2   Філософ
13 липня 2009 22:55

Уважно читаю всі інтервю шановного патріарха. Це - найкраще за всі роки. Цікаве коло питань, деякі з яких піднято так вперше, цікаві відповіді. Все-таки - наскільки патріарх - християнин і людина великого розуму та люблячого сердця! Заздрю греко-католикам.


1   Святослав
8 липня 2009 10:13

Добре, що охопили широке коло питань в інтерв'ю. Відповідь по цікавій мені тематиці я прочитав. Було б цікаво почути думки партріарха Любомира щодо спірних богословських питань. На кшталт тих, що Антуан Аржаковський ставив Блаженішому Любомиру свого часу.


Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант